Українське весілля

Ех, вік не пий, а на весіллі мусиш! Бо щастячко молодих того вартує, аби за нього щирих тостів наговорити і грамів так з …надцять перехилити! Затягнути захмелілими голосами пісню, ущипнути розпашілу сусідку і почоломкатися з найріднішою кумою. Бо на те й весілля, аби радість люду українському приносити. А як горілка добра, то радість ця множиться, шириться і додається.

Чи бували ви на українському весіллі? (Ми знаємо, що в Гоголя воно про ніч мовилось, але то ми так спеціально переінакшили). На такому весіллі, де душа спочатку розгортається, а потім назад згортається? Де мама, втираючи однією рукою ностальгійну сльозу, другою штурхає дочку, аби та швидше збиралася, бо молодий ось-ось на порозі стане. Де молодий спізнюється, бо забув букет, а тато не взяв горілки для «брами», тож треба вертатися назад. Де бабця доводить усіх до нервово-істеричного сміху, бо благословення батьків за її молодості проходило «не так». А господині всі вже пересварені, бо хтось зарано нарізав хліб, який «засохне», і ковбасу, яка «посиніє». Крики, сварки, ображені двоюрідні сестри і захмелілі вуйки Івани, незастиглий холодець і скислі налисники, невпевнене «так» і затісна обручка – усі ці (чи трошки інші) «приємні» клопоти були, є і будуть на будь-якому справжньому весіллі. І коли вже здається, що в той день уся нечиста сила змовилася проти тебе, не знаєш, що ще зламається, зіпсується чи не вдасться, і молиш Бога, аби нарешті настало завтра, все раптом стає на свої місця.

Цей момент дуже чітко окреслений. Він настає після чарівних слів старости «За щастя молодих!». Зголоднілий і знервований довгими церемоніями люд, дочекавшись цієї благословенної миті, з блаженною усмішкою перехиляє чарки, і життя очевидячки починає забарвлюватися у всі кольори веселки.

«Ну, за здоров’я молодої сім’ї!» Горілка ллється, душа радіє, закуски смакують.

«Щоби мали діточок, як на небі зірочок!» Нікого вже не хвилює, що борщ трішечки пересолений, а до салату з крабовими паличками забули дати крабові палички.

«Не будемо їсти, не будемо пити!..» Молоді цілуються, народ тішиться і їсть-п’є, аж за вухами лящить. Свято дедалі більше нагадує весілля, гості щасливішають, свіжоспечені свахи перестають сичати одна на одну і на власних дітей, молодята згадують, що вони ж то одне одного кохають, дружка роздивилася, що її дружба зовсім не такий козел, яким здавався ще півгодини тому… Одне слово, світ добріє. І тільки свати радості не мають. Бо саме вони мають пильнувати, аби раптом не закінчилася горілка.

А горілка – то мама і тато справжньої забави. Це рум’янощока муза щойно закінченого танцю і нерозгаданий алгоритм надкушеного огірка. Це альфа і омега. Бета і гамма… Можна ще якось її обізвати, але кількість епітетів суті не змінить: НАШЕ весілля не може обійтися без НАШОЇ горілки!

І навіть найприкріші миті: коли свекруха, зав’язуючи хустку, видре молодій половину волосся, коли хресний тато засне в салаті і голосне почне хропіти саме тоді, коли всі гості затягнуть «Многая літа!», і навіть якщо наречений у розпал забави заявить, що він хоче спати і йому все набридло, – видадуться найкращими, бо саме тоді тато нарешті витре піт з чола і на весь голос щасливо заявить: «Все добре! Горілки вистачає!»